Внимание

"Я хочу, чтобы люди понимали друг друга". Интервью Остапу Киню - zaxid.net 26.02.2010 на украинском

Iнтерв'ю

Остап Кінь  для ZAXID.NET

Єлєна Марінічева: Мені хочеться, щоб люди розуміли одне одного

26.02.2010 07:59

І дивляться на тебе з деяким здивуванням. Про природу цього здивування я вже казала: деякі непорозуміння між країнами, присутня в обивательському середовищі (і в деяких "інтелектуалів") думка, що української сучасної літератури не iснує – ну рiзнi дурниці... Та з появою нових перекладів це ставлення на очах змінюється на краще.

ZAXID.NET готує серію інтерв’ю з людьми, котрі безпосередньо пов’язані зі справою популяризації української літератури у світі, тобто з перекладачами. Першою, з ким вдалося порозмовляти, це з  перекладачкою на російську Єлєною Марінічевою, котра мешкає в Москві.

- Що підштовхнуло вас до перекладання української літератури, адже перекладати ви почали з англійської мови?

- Світом, як відомо, править випадковість... Я й перекладами з англійської почала займатися випадково. За фахом і більш ніж десятирічним досвідом роботи - журналіст і редактор. Ця професія - журналістика ("друга найдавніша") час від часу набридає всім. А тут ще у чоловіка – професійного математика і гуманітарно орієнтованої людини – з’явилися вільні хвилини: наука в Росії на межі 90-х - 2000-х прийшла в якийсь занепад, зарплат науковцям майже не платили. Спочатку з цікавості, потім - для заробітку, почали перекладати разом наукову фантастику (він відповідав за точність термінів, я - за літературну частину). І тут знайомі, пов'язані з видавництвом "Независимая газета", розповіли, що там шукають людину, яка б знала і українську, і англійську, і хотіла б перекласти оригінальний український роман.

Я народилася в Запоріжжі, закінчила там українсько-англійську школу (всі предмети викладали українською та англійською мовами) - потім вже Московський державний університет, журфак – так от, я, закінчивши українську школу і провівши дитинство в Україні (сама росіянка, батьки - з Волги), українську мову, звісно, знала. Ольга Морозова (вона тоді була директором видавництва "Независимая газета") дала мені оригінал "Польових досліджень з українського сексу" Оксани Забужко (до цього переклад роману був вміщений у журналі "Дружба народов", але виявився не дуже вдалим, його не помітили майже...) з проханням перекласти шматок на пробу. Я переклала. Видавництву сподобалося. Мені ж було дуже цікаво згадати мову, застосувати знання англійської (в романі багато англіцизмів), використовувати жаргонізми і молодіжний сленг. Все це разом робило текст дуже живим, енергійним. А безліч посилань до історичних і культурних реалій України - ще і пізнавальним. Над перекладом працювала довго і важко. Але результат, напевно, виявився непоганим. Відразу повалив буквально шквал рецензій. Ім'я Оксани Забужко стало в Москві відомим і популярним. Мені, до того ж, здалося цікавим познайомити російських читачів з Оксаною ближче. Ми зробили з нею ряд інтерв'ю в росiйських газетах та журналах. Це була перша перекладена мною книга з сучасної української мови. На сьогоднішній день вона витримала в Росії три видання (у другий увійшли також деякі повісті й оповідання, для третього видання поет Дмiтрiй Кузьмiн переклав  росiйською i вiршi Оксани з роману). Треба сказати, це, на даний момент, єдиний український автор, чия книга перевидавалася, та ще й не раз.

 

- Як Ви гадаєте: щоб перекладати треба мати спеціальну освіту, чи переклад - це радше покликання, а не фах, який можна здобути?

- Це питання схоже на інше: щоб писати, треба вчитися на письменника?
По-моєму, гарному перекладачеві потрібно обов'язково знати, любити і відчувати обидві мови. А ту, на яку перекладаєш – знати досконало, мати добру освіту. Особисто я закінчила кафедру літературної критики МДУ, курс професора Анатолія Грігор’євіча Бочарова, нашою ж професоркою була Галіна Андрєєвна Бєлая (учениця Андрєя Сінявського) - загалом було у кого і чому вчитися. Українська - це дитинство і юність... Ставлення до українсько-російського перекладу у мене особливе ще й тому, що зараз все дуже хитко, складно в наших відносинах (маю на увазі, відносини між країнами, та iнколи й між людьми обох країн, що помiтно, наприклад, в Інтернет-мережi). А мені хочеться, щоб люди розуміли одне одного. Взагалі - всі люди: і ті, що живуть на одному сходовому майданчику - щоб доброзичливо одне до одного ставилися, і ті, що в різних країнах - теж. І якщо я знаю українську - як же мені не спробувати пояснювати культуру, точки зору одне одного?! Хибні враження одне одного?! Пристрасті одне одного?! Все це разом узяте якоюсь мірою і складає поняття "художня література"... Ось чому на сьогоднішній день перекладацька діяльність - це, можливо, моє покликання, так...

 

- Автори трьох книг, які ви переклали - жінки. Це – лише такий збіг? Для вас має значення, хто автор оригіналу?

- Статеві ознаки, звичайно, значення не мають. Після перекладу "Польових досліджень…" я стала уважно придивлятися до нової української літератури і  її авторів. Відчувала, що в ній відбувається щось дуже цікаве. У Москві ж цього нічого не знали... Думала про переклад "Біг Маку" - першої прозової книжки Сергія Жадана, на яку мою увагу звернула  саме Оксана Забужко. Одне видавництво було готове видати в моєму перекладі "Непростих" Тараса Прохаська (і знову ж таки - його мені порадила Оксана). Але "Біг Мак" для російської книги був все ж таки замалим. А Прохасько мені видався не "моїм" автором - не тому що не сподобався, а тому, що зрозуміла: перекладаючи його роман, мені доведеться зануритися в його дивакуватий світ і ще жити там якийсь час – так завжди буває при перекладі: не взялася, не моє, а повістей у Тараса тоді ще не було. Але Жадана я якраз трохи пiзнiше переклала - уривок "Ніколи не цікався політикою"(з другої його книжки – "Анархiя in the UKR")  Цей уривок було надруковано в журналі "Компьютерра" (був такий страшенно модний молодіжний тижневик) у вересні 2005 року, і це стало першою ластівкою прози Сергія українською мовою (треба сказати, цей уривок миттєво розійшовся мережею, приватними російськими блогами). До речі, приблизно тоді ж (наприкінці серпня 2005-го) я надрукувала в "Новой газете" статтю під назвою "Нація в палітурці", де поділилася своїми враженнями про українську літературу у зв'язку з Майданом і його ідеалами.

Але повернуся безпосередньо до вашого питання. Отже, я придивлялася до новинок в українській літературі. На якійсь книжковій виставці (їх організовував у Москві колись Юрій Кононенко – чудова людина,  про нього треба окремо говорити) мені в руки потрапила книга Марії Матіос "Нація". Погортавши її, я зрозуміла, що хочу її перекласти, але знову ж таки - для російського видання книжка була замала. Стала чекати. Коли з'явилася "Солодка Даруся", негайно почала шукати видавця. Знайшла. Книга є – пiд однiєю обкладинкою – "Нацiя" i "Солодка Даруся". Збiрка  мала численнi й – як це може видатися комусь дивним, враховуючи її тематику – дуже позитивнi вiдгуки в ЗМI. Зараз користується великою, іноді мені здається, навіть занадто великою увагою – до такої міри, що в магазинах її просто немає вже... А коли я виставляю невеликі новели з "Нації" у своєму блозі - починаються бурхливі  обговорення.

Євгенія Кононенко. Знову ж таки. Мені просто дуже сподобалися її короткі оповідання. Доклала зусиль (треба сказати, українські видавці Жені дуже в цьому допомогли) - і ось книжка є (найцікавіша рецензія на неї була у "Новом мире" зовсім недавно, автор - російська письменниця Маріна Бувайло). Не знаю, чи дружать ці три авторки між собою, але я в дуже близьких і дружніх стосунках з усіма трьома.
У прозі всіх трьох трапляються досить відверті місця, еротичнi сцени. Але це художні твори талановитих авторок! То ж, якби автором був чоловік, - впевнена, також не відчувала б ні найменшої незручності. Адже справа не в тому ЩО описується, а те, ЯК описується - в таланті справа ...

А зараз я перекладаю, зокрема, Костя Москальця - "Вечірній мед". Сподіваюся, після того, як ця книжка вийде, ви мені вже не зможете поставити запитання: чому я перекладаю авторів-жінок?

 

- Великий, об’ємний текст є викликом для перекладача, таким собі іспитом на перекладацьку зрілість. Склали ви вже цей іспит, чи він іще попереду?

- Я не згідна з вами. Не величина і обсяг тексту, а його складність є, по-моєму, деяким викликом для перекладача. Що стосується саме величини і об'єму - можливо, найближчим часом я якраз буду займатися (перекладати його на російську) дуже великим за обсягом романом. Наразі улагоджуються різні формальності, тому більше нічого сказати не можу. Чи склала я якийсь перекладацький iспит? Не знаю. Думаю, це питання до читачiв та авторiв, яких перекладала.

 

- Скажіть, буда ласка, ви спершу отримуєте замовлення від видавництва на переклад тексту, чи перекладаєте, а вже згодом пропонуєте видавцям?

- І не те, й не інше. Лише одного разу (випадок з "Польовими дослідженнями ..." Оксани Забужко) до мене звернулись самі видавці. У подальшому (і до сьогодні) справа відбувається так. Я пропоную до видання книгу автора, що сподобався мені. Іноді видавці вірять мені "на слово" (так було з книгою Марії Матіос) - укладають договір з автором і зі мною, після чого я починаю перекладати. Іноді просять зразок прози пропонованого мною автора. Іноді (так було з Євгенією Кононенко) звертають увагу на перекладені мною тексти, які я час від часу викладаю у своєму блозі в Живому Журналі. Без укладання договору я великі речі перекладати не починаю. А от невеликі оповідання - так, із задоволенням. Так з'явилися оповідання Тані Малярчук в "Новом мире". Я переклала, що називається, "для себе" спочатку "Я і моя священна корова". Віднесла це оповідання у відділ прози "Нового миру". Він відразу там дуже сподобався, його швидко надрукували, попросили ще, потім ще... Нещодавно інше її оповідання - "Ворон" - надрукувала "Новая юность". Сподіваюся, рано чи пізно вийде у Тані Малярчук і книжка українською: принаймні читачі її оповідань (знаю це по вiдгуках у мережi) в деякі з них буквально закохалися і книжку дуже чекають.

 

- Чи Ваше слово перекладача має вплив на остаточну думку видавця стосовно видання книги?

- Наважуся припустити, що до моєї думки прислухаються, на неї навіть покладаються ті видавці, з якими я вже мала справу.

 

- Десь більше року тому представник російського видавництва «Флюїд» нарікав на те, що українські переклади напрочуд складно просунути на рецензування в глянцеві й спеціалізовані видання Росії. Тобто видання не отримували достатнього висвітлення в пресі. Як нині виглядає ситуація з рецензуванням української перекладної літератури?

- По-моєму, в останнiй час чимало рецензій з'являється на книги, перекладені з української. До речі, Євгенія Кононенко вийшла якраз у видавництві "Флюїд" (у цього видавництва є серія "Слов'янська лінія"). Книзі півроку, але на неї вже написані десятки рецензій у різних виданнях: від глянцевого журналу "Cosmopolitan" - до високочолого "Нового миру". Я вже не кажу про відгуки пересічних читачів в Інтернеті. Чимало пишуть про Сергія Жадана, оскільки нещодавно з'явився переклад його чергової прозової збiрки та багатьох  віршів. Правда, треба все ж відзначити, що частіше рецензії на перекладні українські книги невеликі за обсягом і з'являються вони частіше в газетах, на Інтернет-ресурсах. Зі справді серйозних досліджень я, мабуть, назву за останні роки тільки статтю відомого літературного критика, професора Дмітрія Бака "Карпатський блюз з перцем і кров'ю", - вона опублікована в "Новом мире" і присвячена західноукраїнській літературi і, зокрема, Марії Матіос.

 

- Хто, на вашу думку, читач української перекладної літератури в Росії? Що його може зацікавити в сучасній українській літературі?

- Це, перш за все ті, хто просто любить читати, і не важливо, з якої мови перекладена книга, важливо, щоб вона говорила про щось істотне і була цікава.
Українську літературу читають і ті, хто хоче дізнатися про сусідню країну "з перших рук". З цієї позиції неможливо переоцінити значення української художньої літератури для російського читача, особливо з огляду на деякі тертя між нашими країнами на політичному рівні.

Ну і, звичайно, серед читачів – вихідці з України, яких у Росії безліч, але які в силу різних обставин забули (або не знали) рідну українську мову.

- У Росії є близько десяти активних перекладачів українською прози й літератури. Чи підтримуються стосунки між цими перекладачами? Яке місце в ієрархії російського перекладу займає перекладач із української?

- Наскільки я знаю, нас, що активно працюють з новою українською літературою, набагато менше, - маю на увазі перекладачів прози (поезію справді перекладають більше людей). У Москві зараз взагалі одиниці  перекладачів сучасної української прози. Це, крім мене, Ігор Сід і Андрєй Пустогаров. У Празі живе Аня Бражкіна (перекладачка Жадана і Андруховича). В Америці - Рафаель Левчін (минулого року в його перекладі нарешті вийшли "Непрості" Тараса Прохаська – до речi, книжка також мала неабиякий розголос у ЗМI). Завен Баблоян (перекладач Жадана, Наталки Сняданко і повістей Прохаська) – мешкає у Харковi. Могла когось випадково пропустити... З усіма, крім Левчіна, я добре знайома. Зустрічаємося на книжкових Фестивалях, на презентаціях книжок, листуємося електронною поштою, спілкуємося в Живому Журналі (завдяки йому, віртуально знайома і з Левчіном). Звичайно, добре було б створити щось на кшталт Клубу перекладачів української літератури (думала над цим вже не раз), але - через малу кількiсть перекладачів у Москві - не уявляю, з якого боку можна було б взятися за цю справу. Наразі веду свій особистий "клуб" - а саме, блог в Живому Журналі, що частково перетворився на клуб любителів і поціновувачів української літератури. Багато чого там цікавого робимо з "френдами": разом перекладаємо, обговорюємо деякі новинки української літератури, а також сприйняття перекладів з української в Росії.
Я - член Союзу Перекладачів Росії. Яке місце займають в співтоваристві перекладачів ті, хто займається українською літературою? Поки що - дещо екзотичне... Коли кажу, що перекладаю з англійської та української, неодмінно у відповідь чується здивоване: "О! З української? Ну, звичайно, мова начебто близька, але незрозуміла..." І дивляться на тебе з деяким здивуванням. Про природу цього здивування я вже казала: деякі непорозуміння між країнами, присутня в обивательському середовищі (і в деяких "інтелектуалів") думка, що української сучасної літератури не iснує – ну рiзнi дурниці...Та з появою нових i нових перекладів це ставлення на очах змінюється на краще.

 

- Під час роботи над перекладом ви звертаєтеся до автора для з'ясування "темних місць" книги, чи намагаєтесь самостійно вийти зі складних ситуацій?

- Перш, ніж почати перекладати – чи то для публікації, чи то навіть для власного блогу - я обов'язково зв'язуюся з автором, запитуюся про дозвіл і згоду на переклад. Потім, звичайно ж, погоджую "темні" місця і обов'язково посилаю автору «на перевірку» те, що в мене врешті-решт вийшло. Темні місця автор розтлумачує мені українською, а я вже підбираю російський аналог. Що стосується остаточної правки, то мої автори останнє слово залишають, як правило, за мною. Але й самі, по ходу справи, дають дуже цінні поради. Дещо відхилившись від вашого питання, хочу сказати, що, по-моєму, автор і перекладач стають рідними одне одному людьми, тому що об'єднуються в найголовнішому для людини: "На початку було Слово..."

 

- Яких іще авторів вам би хотілося перекласти?

- Наперед не загадую. Зараз переді мною стоїть дуже конкретне завдання. Зробити  книжки тих авторів, з якими я вже працюю. Одне ім'я - Костя Москальця - російською взагалі ще не звучало, для початку перша публікація уривку з роману "Вечірній мед" очікується у найближчих номерах журналу "Дружба народов".

 

Довідка ZAXID.NET

Єлєна Марінічева народилася у Запоріжжі. Перекладає з української мови сучасну літературу, а з англійської – наукову фантастику. Переклала роман «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко (2001, 2007, 2008), книги «Нація» та «Солодка Даруся» Марії Матіос (2007), збірник оповідань і розповідей «Без мужика» Євгенії Кононенко (2009).  Живе у Москві.

http://www.zaxid.net/article/60266/

Joomla Templates and Joomla Extensions by ZooTemplate.Com